Стаття: Рокицька О.Д. Івчук Василь Якович, Герой України: подвиг людяності в нелюдський час

Рокицька О.Д.,

методист центру координації роботи з методичними кабінетами Київського обласного інституту післядипломної освіти педагогічних кадрів

 

 

 

Івчук Василь Якович, Герой України: подвиг людяності в нелюдський час

 

 У статті висвітлено героїчний вчинок В.Я. Івчука (1902-1938), директора Дударківської середньої школи Бориспільського району Київської області, який у 1932-1933 роках врятував життя дітей від голодної смерті та став жертвою тоталітарного сталінського режиму. Репресований у 1938 році. Реабілітований у 1958 році. У 2007 році йому присвоєно звання "Герой України" (посмертно).

Ключові слова: голодомор 1932-1933 років, тоталітарний сталінський режим, героїчний вчинок директора школи, постанова "трійки" НКВС, звання "Герой України".

Його життя – це мить яскравої зорі,
Його життя – це подвиг всенародний:
Це він – учитель  – врятував дітей у рік голодний,
Зберігши віру в щастя на землі!

 

 

В.Я.Івчук (ІІ ряд, 2 зліва) зі своїми колегами та учнями. 1937 рік

Голодомор 1932-1933 років – найбільша в історії України трагедія, найжахливіший злочин, вчинений коли-небудь проти українського  народу. Усе, що випало на долю українців у ті, ніби-то мирні, роки затьмарило навіть воєнні лихоліття. Спланований і реалізований тодішнім режимом Голодомор був часом масових репресій в Україні, поставив під сумнів існування нації. Протягом двох років ця катастрофа планетарного масштабу відібрала життя (за різними оцінками) від 4 до 10 мільйонів наших співвітчизників. У світовій історії знайдеться не так уже й багато аналогів, які за масштабом, жорстокістю, цинізмом методів здійснення і наслідками прирівнювалися б до української трагедії.

Незважаючи на мільйонні жертви, Україна вижила, вистояла.  Ані геноцид, ані репресії не знищили в українців духу свободи. Нині ж надзвичайно важливо донести до співвітчизників і світової спільноти правдиве слово про ті, ще живі в людській пам’яті, події.

У часи незалежної України розкриваються секретні архіви, зібрано більше двохсот тисяч свідчень очевидців, видано Національну Книгу Пам’яті, в яку занесено майже мільйон імен жертв Голодомору, віднайдено і впорядковано місце масових поховань, у містах і селах встановлено сім тисяч пам’ятних знаків. Розпочав функціонування Український інститут національної пам’яті, мета діяльності якого – вшанувати тих, хто допоміг вижити у часи Голодомору, хто не зламався фізично і психічно, не дійшов межі, коли втрачається людська подоба. У такому  лихолітті, голодному морі, серед смертей залишався справжньою людиною Василь Якович Івчук, директор Дударківської середньої школи Бориспільського району, що на Київщині. Він боровся за найважливіше – порятунок своїх учнів від голодної смерті. Боліло серце і рвалася душа: як врятувати своїх вихованців, як вирвати їх із жерла ненависної смерті? Адже від нього – директора, керівника, батька – залежало життя і порятунок школярів. І він це зробив, йому вдалося знайти вихід завдяки своїй наполегливості, учительській мудрості, витривалості і стійкості та вірі в майбутнє України. Василь Якович урятував школярів села Дударків, продовжив родовід багатьох родин, тож односельці донині низько схиляють голови перед його пам’яттю.

Славетна і благодатна земля, яка породила і виховала такого героя. Народився Василь Якович Івчук 21 листопада 1902 року в с. Яблунівка Берездовського району Житомирської області (нині Хмельниччина). 1929 року закінчив 7 класів гімназії в м. Славута, що на Хмельниччині, згодом – учительські курси. У 1932 році був призначений директором Дударківської школи Бориспільського району.

Тут все припадало до душі: і природа – село потопало серед квітучих садів та барвистих луків, – і люди – добрі, працьовиті. Василь Якович, працюючи на посаді директора, спілкувався з односельцями, набирався у них мудрості, життєвого досвіду. В той час його життя було присвячено школі, створенню матеріальної бази, згуртуванню педагогічного колективу. Особливу увагу приділяв навчанню та ідейно-патріотичному вихованню молоді. Дударківська школа впевнено займала лідируючі позиції в районі та отримала почесну нагороду – Червоний Прапор. Вже перші кроки педагогічної діяльності Василя Яковича продемонстрували колегам, наскільки важливим є зв'язок  навчання з пізнанням навколишнього середовища, природи, побуту, якими вагомими у вихованні учнів є народні традиції.

Як керівник Василь Якович був наполегливим, зібраним і цілеспрямованим, працездатним і водночас поміркованим, вимогливим, справедливим та людяним: саме так характеризують його колишні вихованці та колеги. А тягар шкільних проблем був непростим. Зранку до пізнього вечора він переймався шкільними турботами: навчанням, організаційними питаннями, позаурочною роботою (у школі працювало кілька гуртків: спортивний, художній, музичний, драматичний і хоровий, стрілецький, санітарний, юних мічурінців та юних моделістів).

Василь Якович був прекрасним педагогом; уроки історії, проведені ним, запам’ятовувалися учням назавжди, ставали уроками життя. За час роботи в школі зарекомендував себе ерудованим, талановитим учителем, який умів донести до учнів знання, захопити їх пізнанням нового. Василь Якович був улюбленим педагогом, користувався любов’ю та повагою колег і батьків. Як керівник школи спокійно і виважено давав розпорядження, вислуховував думку кожного вчителя та учня. Він неодноразово обирався народним засідателем для розгляду судових справ, його слово завжди було вагоме, адже він користувався великою повагою в односельців.

Молодий директор постійно перебував у творчому пошуку. У школі було запроваджено систематичне проведення політінформації, під час якої учні дізнавалися про життя країни, адже в селі тоді ще не було радіо, майже ніхто не виписував газет. Для учнів школи організовувались культпоходи в кіно до м.Борисполя.

Саме організаторські та господарські здібності В.Я.Івчука дали змогу створити на базі школи невеличке підсобне господарство, в якому тримали дві корови та двоє коней. Директор орендував велику земельну ділянку (8 десятин землі) у колгоспі "Правда". На цій землі силами учнів та колективу вчителів школи вирощували для шкільних потреб фрукти, овочі, заготовляли на зиму сіно для корів та коней. Так у повсякденних і невідкладних справах загартовувався характер, зростала педагогічна та організаційна майстерність В.Я.Івчука.

Та насунулися голодні 1932-1933 роки, які стали на заваді не тільки навчанню, але порушили і нормальні життєві норми, устрої і традиції українців. Страшне лихоліття косило український народ, вимирали цілими сім’ями, селами. Сьогодні уже відкрито говоримо, що голод носив штучний і навмисний характер. Про навмисність дій тоталітарного режиму свідчать безпосередні дії радянської влади в Україні: занесення сіл на "чорні дошки", збір завищених натуральних податків з українського населення, обмеження переміщення, великі обсяги експорту хліба за кордон у 1932-1933 роках, відмова від закордонної допомоги. В українців відбирали все їстівне, забороняли говорити про голод, не дозволяли навіть робити записи про смерть, приховували факти смерті дітей віком до одного року, не вели чітких записів про причини смерті населення.

Нелюдське виживання українських селян у відрізок зими 1932 року – весни 1933 року – задуманий злочин, мета якого – зламати народ, тримати його в покорі та страху. Саме у такому лихолітті В.Я.Івчук шукав вихід зі становища, що склалося, тим самим рятуючи своїх учнів від страшної голодної смерті. Він організував у Дударківській школі безкоштовні сніданки і обіди для всіх учнів п’яти класів. Домовився із підсобним господарством Дарницького м’ясокомбінату (керівник Бублик), щоб діти виходили після уроків на польові роботи. Платою за виконану роботу для дітей була вечеря – миска супу. Виснаженим від недоїдання дітям він віддавав харчі додому, дуже нужденні отримували додатковий шматочок хліба. Так школа пережила страшний голод 1932-1933 років. Смертності серед учнів майже не було. Хоча село (за офіційними даними) втратило 153 особи, а за неофіційними – 400 осіб.

У такий спосіб Василь Якович врятував більше 200 дітей шкільного віку села Дударкова. Можна уявити, яким би міг бути список дитячої смертності, коли б Василь Якович не боровся за життя дітей. Його колишні учні, врятовані в роки голодомору, стали прекрасними фахівцями – лікарями, агрономами, вчителями, військовими, керівниками підприємств, а всі – хорошими людьми.

Сміливий та винахідливий вчинок директора школи був не до вподоби сталінському тоталітарному режимові; це було сприйнято як реальна загроза для  комуністів. Їм не подобалась інтелігентність та впевненість Василя Яковича.

Розправа з жителями села Дударкова та особисто з директором школи почалася 1937 року, коли середня Дударківська школа була переведена у статус початкової. Офіційну причину переводу школи до рангу початкової, звичайно, не повідомляли, але зрозуміло, що патріотичний вчинок Василя Яковича був не до вподоби тодішній владі. Звичайно, дирекція та учні школи не погоджувалися з таким протиправним рішенням. Від імені дирекції школи були підготовлені відповідні клопотання про відміну рішення. З групи дев’ятикласників була створена спеціальна представницька делегація для звернення до освітянських установ від імені колективу школи з проханням відмінити рішення, повернути статус середньої школи. Ці учні побували на прийомі в районному та обласному відділі народної освіти, а також у тодішнього міністра освіти УРСР Затонського. Але все було марно. Учні, які закінчили дев’ятий клас в селі Дударкові, вимушені були закінчувати школу в сусідніх селах Броварського району (с. Гоголеві та с. Требухові). Так влада жорстоко позбиткувалася над дітьми, які вижили під час голоду… Але, на жаль, на цьому все не скінчилося. Після голодомору розпочалося полювання на "ворогів народу".

17 травня 1938 року був заарештований Василь Якович Івчук. Постанову про його арешт підписав начальник Бориспільського районного відділення НКВС Ковтун юк; як запобіжний захід, утримували директора у Київській в’язниці.

У постанові зазначалося, що В.Я.Івчук активно вів агітацію, спрямовану проти радянської влади. Постанова вбачала в діях В.Я.Івчука наявність злочину за статтею 54-10 Кримінального Кодексу УРСР.

За результатами бездоказового та упередженого слідства із застосуванням тортур патріотові було пред’явлено звинувачувальний висновок, з яким він у результаті насильства згодився. У звинуваченні стверджувалося, що В.Я.Івчук був учасником польської диверсійної шпигунської контрреволюційно-повстанської організації, яка ставила за мету відокремити Україну від колишнього СРСР та приєднати до Польщі. В.Я Івчука безпідставно було звинувачено у скоєнні злочину за статтями 54-2 та 54-11 КК УРСР та оголошено "ворогом народу".

Жителі села Дударкова знали і розуміли, що Василь Якович не міг бути "ворогом народу". Адже він з повагою і дуже серйозно ставився до роботи, чесно і самовіддано виконував свої обов’язки. Він був суровим і вимогливим, разом з тим – чуйним і уважним до людей, спілкування з ним було школою мудрості.

Директор дбав про своїх учнів, турбувався про них. Його цікавило, чи всі присутні в школі, чи зодягнені, чи вистачає зошитів, книжок. І саме він урятував своїх учнів від голоду в 1932-1933 роках, не погодився, коли середню школу зробили початковою.

Усі жителі села знали, що він не винен, але мовчали протягом кількох десятиліть. Навіть фото Василя Яковича було вирвано зі шкільного альбому. Після обшуку на квартирі та арешту директора школи його дружина, Тетяна Матвіївна, та двоє дітей – Євгенія (9 років), Іван (4 роки) – змушені були виїхати з села.

Ось як пригадує день арешту директора В.Я.Івчука його учень В.Я.Сидоренко: "То був звичайний день. Щойно пролунав дзвінок на перерву. І вже за хвилину все подвір’я школи загаласувало, заметушилось. У цей час мало хто звернув увагу саме на директора. Василь Якович прямував зі своєї квартири через подвір’я школи у супроводі трьох невідомих людей. Він був спокійний і врівноважений, на вольовому обличчі ні розгубленості, ні тривоги, але в постаті відчувалась якась напруженість і невпевненість. Він призупинився біля школи, на подвір’ї вщух учнівський галас, деякі діти позіскакували із лавок, вчителі стояли біля відчинених дверей школи, застиглі й мовчазні. Василь Якович мовчки пройшов мимо. І всі присутні відчули, що трапилося щось страшне. Тоді, 17 травня 1938 року, нам так хотілося знати, куди повезли його ті кремезні чоловіки. Але учні боялися про це запитати у вчителів. Від того часу більше ніхто не бачив директора. Та в пам’яті дударківців він назавжди залишився справжнім педагогом та великим патріотом свого народу".

Справи В.Я.Івчука та ще дев’яти жителів Бориспільського району, які проходили за сфабрикованим процесом радянського правосуддя, були направлені на розгляд "трійки" при Київському обласному управлінні НКВС. 28 вересня 1938 року було розглянуто матеріали слідства всіх дев’яти підсудних. Восьми чоловікам, зокрема і В.Я.Івчуку, було оголошено вирок – найвищу міру покарання – розстріл. Запис про це наявний у виписці із протоколу № 294, оригінал якого зберігається в архіві НКВС у м. Москві. Про оскарження вироку рішення немає жодного запису.

У судовій справі є виписка із акта про те, що 2 жовтня 1938 року В.Я.Івчук був розстріляний згідно з протоколом № 294 від 28 вересня 1938 року. Виписку із акту підписав начальник першого спецвідділу Київського обласного управління НКВС, лейтенант держбезпеки Шлепченко. Місце поховання невідомо. Варто зазначити, що безневинно страчених у столиці українців у той час закопували у двох місцях: Бабиному Яру та Биківні.

Можливо, сучасникам пощастить встановити місце поховання Василя Яковича …

15 травня 1958 року син Василя Яковича – Івчук Василь Васильович (який проживав у м. Шепетівка Хмельницької області) – звернувся до Президії Верховної Ради СРСР з проханням надати інформацію про долю його батька. Адже його родині було відомо те, що засудили Василя Яковича на 10 років виправно-трудових таборів, та звідти він не повернувся.

На запит В.В.Івчука з м. Москви надійшов лист до Київської області. Реакцією на його прихід був протест від 30 червня 1958 року до Військового трибуналу Київського військового округу, підготовлений військовим прокурором, генерал-майором юстиції Климовим. У протесті було вказано: "Вимагаємо відмінити постанову "трійки" при Київському обласному управлінні НКВС від 28 вересня 1938 року щодо В.Я.Івчука, а справу призупинити за відсутністю доказів".

Варто зазначити, що ще 18 листопада 1957 року в селі Дударків почалося попереднє розслідування цієї справи. Мета – отримати характеристику на директора. Слідчий лейтенант Новейко допитав свідків у справі В.Я.Івчука, зокрема колишніх працівників школи – Івана Єгоровича Клишту (1915 р.н.), який працював у 30-х роках піонервожатим, Наталію Петрівну Радкевич (1876 р.н.), вчителя початкових класів, та сусіда – Якова Гнатовича Клишту (1905 р.н.). Всі троє свідків остаточно підтвердили, що В.Я.Івчук був ерудованим фахівцем і доброю, порядною людиною, тому й користувався повагою не тільки серед педагогічного колективу, а й серед жителів села Дударкова. Єдиного не сказали свідки – про подвиг учителя в часи голоду (у 1957 році про це відкрито не говорилось). Свідок Наталія Петрівна також постраждала від сталінських репресій: її чоловіка Євтуха Антоновича було розстріляно в один день із директором школи як "ворога народу".

У результаті перегляду судової справи В.Я.Івчука було доведено  несправедливість рішення "трійки" НКВС та винесено рішення про реабілітацію і закриття кримінальної справи за відсутністю складу злочину. У 1956 році син В.Я.Івчука, Василь Івчук, отримав довідку про реабілітацію свого батька, та, так і не знаючи правди про його долю, у 2004 році відійшов у вічність.

У сучасності у незалежній демократичній Україні науковці, краєзнавці, вчителі, учні мають змогу досліджувати і розкривати засекречені колишньою владою діяння і наслідки однієї з найтрагічніших сторінок історії українського народу: репресій і голодомору.

У 2006-2007 роках педагогічний колектив та учні Дударківської школи провели пошукову роботу, щоб відродити із забуття ім’я колишнього директора школи. Вони вивчили архівні джерела, зібрали спогади очевидців. Фактичні події того часу підтвердили живі свідки: М.П.Карпець, Г.О.Трикоз, О.О.Бухал, І.І.Степанець, І.М.Сидоренко – та земляки В.Я.Івчука із с.Яблунівки Славутського району Хмельницької області: Г.А.Мельничук, А.Я.Мудрик, онук Ю.В.Івчук. Велике значення для установлення істини мала праця І.М.Сидоренка "Мені аж страшно, як згадаю", яка була долучена до нагородної справи та взята до уваги Секретаріатом Президента.

Восени 2006 року колектив  Дударківської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів звернувся до Секретаріату Президента з пропозицією відзначити благородний вчинок Василя Яковича Івчука найвищою нагородою України. З такою ж пропозицією звернулася до президента В.А.Ющенка Київська організація Шевченкового Братства України.

21 листопада 2007 року президент України Віктор Ющенко підписав Указ № 1133/2007 "Про присвоєння В.Івчуку звання "Герой України". У ній зазначено: "За героїзм і самовідданість, виявлені у врятуванні життя школярів під час Голодомору 1932-1933 років, постановляю: присвоїти звання Герой України з удостоєнням ордена Держави Івчуку Василю Яковичу – директору Дударківської школи (1932-1938 рр.) Київської області (посмертно)".

22 листопада 2007 року відбулося вручення нагороди. Високу нагороду В.Я.Івчука отримав його внук – Юрій Васильович Івчук. У такий спосіб сучасна влада визнала героїзм В.Я.Івчука та засвідчила свою пошану до його величного подвигу.

12 березня 2008 року у селі Дударків було відкрито меморіальну дошку Василю Яковичу Івчуку, Герою України, директору Дударківської школи в 1932-1938 роках.

Кожного року в останню суботу листопада дударківці вшановують пам’ять свого односельця, запалюють свічки пам’яті, які зігрівають душі живих і душі тих, кого у 1933-1938 роках не поминали.

У Дударківській школі працює краєзнавчий музей, в якому кілька експозицій присвячені світлій пам’яті В.Я.Івчука. З великою повагою і гордістю розповідають учні-екскурсоводи про подвиг директора. Прекрасний і благородний вчинок директора школи буде вічно жити в серцях вдячних співвітчизників та слугувати прикладом для майбутніх поколінь.

Горить свіча. І випікає серце її вогонь.
І серце скапує сльозами в пригорщі долонь…
Нема від серця сліду – тільки світло –
Яскраве й тепле, наче подих свічки…Горить свіча…
А може, то душа?

Рокицкая О.Д. Ивчук Василий Яковлевич, Герой Украины: подвиг человечности в нечеловечное время

В статье раскрыт героический поступок В.Я.Ивчука (1902-1938), директора Дударковской средней школы Бориспольского района Киевской области, который в 1932-1933 годах  спас от голодной смерти детей и стал  жертвой сталинского тоталитарного режима. Репрессирован в 1938 году. Реабилитирован в 1958 году. В 2007 году ему посмертно присвоено звание "Герой Украины".

Ключевые слова: голодомор 1932-1933 годов, тоталитарный сталинский режим, героический поступок директора школы, постановление "тройки" НКВД, звание "Герой Украины".

Rokutska O.D. Ivchuk Ivan Yakovych, Heroy Ukrainy: the exploit of the  humaneness at the inhuman time

The article reveals the heroic act of Vasyl Ivchuk (1902 – 1938), the director  of Dudarkivska secondary school, Boryspil region, Kyiv oblast, who  rescued children from hungry death in 1932-1933 and became the victim of Stalin totalitarian mode. He was subjected to repression in 1938 and later rehabilitated in 1958. In the year of 2007 he was posthumously appropriated a rank “Heroy Ukrainy”.

Key words: golodomor of 1932 – 1933, Stalin totalitarian mode, heroic act of the school director, rank “Heroy Ukrainy”.